|
Слово зігріло душу
Ніжним серпанком опустився на
землю зимовий туман, вкривши мереживною памороззю село. Мороз потріскував під
ногами, рум’яніли щоки. Але на вулицях було людно. Люди поспішали до школи, де мало
відбутися справжнє свято – зустріч із поетами-земляками Миколою Тимчаком і Любою
Пшеничною та бандуристом Василем Щирбою.
Святково прибрана зала
Пугачівської ЗОШ переповнена школярами і дорослими. Ніжно полинула мелодія, під
звуки якої зазвучали рядки поезії «В часи коронацій…» Л. Пшеничної, яку читала
учениця 7 класу Заболотна Ангеліна і «Пісня покинутого немовляти» М. Тимчака у
виконанні учениці 9 класу Жижчук Ольги. Заясніли усмішкою обличчя гостей, коли прозвучала «Пісня про Пугачівку» у
виконанні жіночого вокального ансамблю «Берегиня» КДК села Пугачівка.
Якою цікавістю світилися дитячі
очі, коли Любов Пшенична розповідала про своє життя, працю, читала власні
вірші. Де ж тільки силу черпає ця проста
тендітна жіночка? Відповідь, напевне, треба шукати у її любові до людей, до життя, до землі, у її великому доброму
серці, яке зігріває теплом і маленьких
слухачів, і дорослих.
За
болотяним звичаєм,
Пригощу
болотним чаєм.
За
комфорти – вибачай!
Ти ж бо любиш смачний чай?
Вірші звучали і , здавалось, що
в кожному рядочку є краплина доброти,
сердечності, щирості, тепла, любові.
Цікаво, якось по-особливому щиро
і просто розповідає М. Тимчак про своє
дитинство, юнацькі роки, проблеми, які його хвилюють нині. Те, що розповідав
батько йому маленькому від колиски, дуже
глибоко запало в душу. І він не знав, чи
то радість, чи не дуже воно й для дитини
з такого раннього віку вже не відчувати себе дитиною, а десь жити у світі
дорослих думок і переживань. Правда
приходила до нього не з книжок, а від мами і тата, які пережили усе це на собі.
Ріс у дорослому вистражданому світі. Саме через те він так рано прийшов і до
Тараса Шевченка, над яким вони плакали разом з батьком. Він розумів усе
те, що розуміють дорослі, а Микола
плакав, бо розумів усе те, що розуміють
діти.
Спрагло ловили діти і дорослі
кожне слово з уст поета.
…Ой
позгасали копанки,
Журавлі
відлетіли вуличні,
Щось
розбилося, як люстеречко, -
Вже
не стулиш, ні.
І впліталися у поетичне слово
журливі струни бандури, і дзвінкий молодечий голос бандурист зачарував
слухачів.
Котилася непрошена сльоза, коли
звучала щемлива розповідь
М. Тимчака про зустріч із рідним братом через багато літ розлуки, і про
те, як чиясь підла рука забрала у брата життя. Поет вірить, що зло –
самознищенне. А майбутнє – за добром.
Ми
мусимо, світоньку,
Мусимо
стати добріші.
Ще ж
наші серця чумакують
В
степах доброти…
Живою водою доброти і любові до
України скроплений кожен вірш М.Тимчака.
І не тільки вірш. Рука поета вміло тримає різець, і вироби з дерева зігрівають душу людини, а з волі Всевишнього у 22 храмах нашого краю
зі стін, з ікон кличуть до покаяння та добра святі, намальовані його рукою.
Зустріч добігала до кінця. Вже
директор школи Антоніна Володимирівна Жарчинська щиро подякувала гостям за
цікаву розповідь, але ні діти, ні дорослі не хотіли виходити із зали. Школярі
обступили поетів, цікавилися їхніми поетичними збірочками, брали автографи.
Діти і їхні батьки поверталися зі
школи під незабутніми враженнями. Здавалось, що й сніг яскравіше виблискує під
скупим промінням зимового синця, і люди, які зустрічались по дорозі, привітніше
усміхались.
Виконали: Ковальчук С.В., Гережун
Л.Й., вчителі української мови та літератури Пугачівської ЗОШ І-ІІІ ст..
| 
